Доцільність використання “англійського права” при регулюванні правовідносин завжди суперечне питання, адже попри популярність його застосування, таке використання може бути недоречним у деяких випадках. Розгляд питання почнемо з наступних пунктів, які допоможуть проаналізувати питання та зробити певний висновок.
Англійське право — це правова система Англії та Уельсу, яка лежить в основі правових систем більшості держав Британської Співдружності націй та США, а також правових систем змішаного типу, наприклад, Шотландії. Ним також користуються прогресивні країни та регулюється більшість міжнародних комерційних угод, а Лондон найчастіше обирається місцем проведення міжнародного арбітражного процесу.
Англійська правова система ґрунтується на принципі прецедентного права, суди при винесенні рішень керується практикою вирішення подібних спорів, українська ж правова система належить до континентальної сім’ї права, де основою виступає кодифікований нормативно-правовий акт.
Законодавство не містить окремої норми, яка б дозволяла чи забороняла використання англійського права, але певне регулювання містить ЗУ “Про Міжнародне приватне право”. Стаття 5 цього закону вказує, що “випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин.” Якщо коротко тлумачити цю статтю, виходить, що учасники можуть самі обрати за правом якої країни регулювати спір.
Але не все так просто, адже вже п.6 даної статті вказує, що “вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах.” Цей пункт можна тлумачити доволі прямо та просто: якщо жоден учасник, об’єкт правовідносин та юридичний факт не прив’язаний до іншої країни, то сторони не можуть вибирати, яким правом врегулювати свої відносини.
Таке введення в законодавство скоріш за все пов’язано з тим, що абсолютна воля у виборі права регулювання могла б призвести до певних зловживань та неточностей.
Якщо проглянути справи в ЄДРСР, то вибір сторонами права Англії відбувається у відносинах, де присутній хоча б один іноземний елемент. Наприклад у справі № 904/2104/19 у договорі поруки стороною є нерезидент України, а саме кредитор. Велика Палата Верховного суду в цій справі висловила позицію, що “у правовідносинах з іноземним елементом, які виникли на підставі правочину з вибором сторонами права іноземної держави, що підлягає застосуванню до таких правовідносин, як зміст правочину, так і його тлумачення визначаються іноземним правом, що сторони обрали за принципом автономії волі.”
Тому в даному випадку допускається застосування права іноземної держави, що охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини.
Нещодавно було прийнято ЗУ “Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні”, який запровадив статус резидента Дія Сіті. Таке “ноу-хау” не пройшло непомітно через прямий вплив цього закону на ІТ-сектор та створення сприятливих умов для інноваційного бізнесу та цифрових технологій.
Водночас мало хто знає про інше нововведення цього Закону, адже він впроваджує зміни до ст.46 ЗУ “Про Міжнародне приватне право” і тепер прописано, що до засновницького договору застосовується право країни, у якій створена юридична особа; а до корпоративного договору може застосовуватися право, яке виберуть сторони.
Тобто використання англійського права в корпоративному договорі можливе, якщо учасники компанії є сторонами договору, але також і наявний іноземний елемент (про який згадувалося вище).
Застосування права Англії для врегулювання договірних правовідносин наразі можливе за наявності “іноземного елемента” в цих правовідносинах, всі інші варіанти будуть розглядатися як обхід закону, з відповідними наслідками: недійсність положення про вибір права, а то й усього договору.